Василь Стус, народжений під зорею місійности

Вірив чи не вірив у Бога? Може, був атеїстом, чи агностиком? Сповідував вітаїзм та епікурейство? Він же перекладав А.Рембо, відомого життєствердника.

Але не про це йдеться. Очевидне та потрібне на поверхні. Ми ніколи не зазирнемо в душу один одного, це єдина зачинена комірка, таємниця відома тільки її власникам. І годі робити припущення, упереджено викреслювати когось із лав християн, приписувати богоненависництво. Бо насправді саме пройдений життєвий шлях істинно відзеркалює людину, її середину. Біографія в деталях покаже істину, а істина визволить нас від сумнівів.

Літературознавець Ю. Лотман говорив, що «зовсім не кожен, хто реально існує в даному суспільстві, має право на біографію». Адже кожен тип культури «формує свої моделі «людей із біо­графією» і «людей без біографій»… кожна культура витворює у своїй ідеальній моде­лі тип людини, чия поведінка цілковито зумовлена системою культурних кодів, і людини, яка володіє певною свободою вибору своєї моделі поведінки».

Народжений під зорею місійности, Стус виборов своє право на біографію. Він прожив не просто життя, прожив епопею. Син Василя Стуса ­­­– Дмитро Стус написав книгу про батька: «Життя як творчість», де довів, що життя може бути канвою надскладного, сюжетно звивистого тексту.

Народна мудрість надто просто каже, що життя прожити – не поле перейти. Але яке тоді поле треба пройти, щоб прожити не просто життя, а життєтворчість.

Життєтворчість – творення самого себе як мистецького шедевра, як витешування скали, як шліфування стін Тадж-Махалу, штрих за штрихом, мазок за мазком, пекельно важко, болісно. О. Кобилянська казала: «Я різьблю себе сама!». Стус теж різьбив себе із гордим незалежним профілем, із поставою нескореного індивідуаліста, що в дусі екзистенціялізму проголошував людину, а в національному контексті насамперед українця, як найвищу цінність, де буття світу, а відтак країни, пов’язане із самореалізацією кожного.

«Людина – це кавалок глини. Тому бери цей кавалок в обидві жмені і мни – доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час – Творися ж!».

Термін, який запропонував Стус – «самонаповнення», тобто збагачення свого життя внутрішніми резервами, артезіянськими глибинами. Коли весь світ дихає на тебе брудом, льодовим холодом, видобути із себе внутрішього енергію – це дивовижно незбагненно.

Так само дивовижно незбагненним залишається і досі життя Христа, попри часте євангельське літургійне повторення.

Стус та Ісус – суголосність звукова і суголосність теми їхніх життів. Місіанство – те, що їх об’єднує. І не лише це.

Василь Стус – правозахисник, дисидент, поет, спаситель національної гідности, розіп’ятий в таборах радянського режиму. Народжений на Святвечір – 6 січня у селянській родині під зорею вищого покликання. Після народження Василя родина поета, наче за сценарієм Святої родини, прирікає себе на втечу. Втечу від вбивства українського індивідуалізму – колективізації. Родина переїжджає у Сталіно, яке Стус ніколи не любитиме, не вважатиме українським, але в якому саме він розпалить тепло до всього питомо українського.

Пройдуть десятки років після смерти поета: старі залишки комуністичного фарисейства зриватимуть його меморіальну дошку, натомість студентство, наче по-апостольськи відчуваючи свого наставника, вимагатиме присвоєння Донецькому університету імені Стуса.

Стус увірвався у панування Імперії зла, у розкошування фарисейства, доносів, приниження гідности, нівелювання будь-якого права, так само як Ісус увірвався у світ, що борсався у болоті гріхів, у суспільство, яке множило ненависть. Вони обоє прийшли, щоб розверзти Імперію громом правди. Вони прийшли не завдяки, а всупереч. Всупереч світові, який не прийняв, а пережував та виплюнув. Стус прожив всього лише 47 років, як і Шевченко.

Поет Василь Стус був дисидентом, отже, з маніфестом правди. Але й неосяжним поетом апокаліптичного інтелектуалізму, який вічно буде неосяжним, так само як творчість Шевченка. Ідея «самонаповнення», самозаряджання – це суть поезій Стуса, адже скільки б не намагався, не можеш вичерпнути усієї суті вірша, він наче постійно тікає, відкриваючи, як цнотлива татарка за кожним поворотом рядка, лише частину личка.

За Стусом, життя – не хронометраж, воно не горизонтальне, а рухається по вертикалі, вверх, як крони дерева до неба. Рух до неба душею – хіба не те про що казав Христос?

Вертикальні рухи як особливість всього життя Василя Стуса були різкими, стрімкими. У 1965 р. на презентації фільму «Тіні забутих предків» Параджанова, різко підвівшись, поет висловив протест проти арешту дисидента Івана Світличного. Його вертикальний протест – це й відмова від радянського громадянства. Бо рух по горизонталі під одну лінійку означає бути рабом, лише вертикально людина піднімає голову, утверджуючи свою гідність.

Стус був найпотужнішим просвітником-гуманістом ХХ ст., хоча часи Дідро пройшли давно. Стус був новатором, революцією радянського нидіння, бо заперечив насилля, так само як Христос, ставши за суттю революціонером, заперечив старе – «око за око, зуб за зуб». Так, Стус – це боротьба, але боротьба Слова, вигострювання пера по палімпсестах. Національне місіанство поета полягало у рятуванні від дистрофії душ: «Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже».

Стус прочинив завісу нового, перекладаючи маловідомих Рільке, Ґете, Рембо, Кіплінга, утверджуючи і життям і творчістю філософію екзистенціялізму. Подібно як Христос утверджував Нове Писання, новозавітні формулювання, відкривши абсолютно нове, нетрадиційне, так Стус увійшов зі своїм українськомовним проповідництвом на сторінки газети «Соціялістичний Донбас», де наразив себе на відторгнення російськомовними фарисеями. Вигнаний з аспірантури за спротив радянській системі, він так і залишиться гнаним, забороненим, злочинцем-рецидивістом до кінця земного життя.

Реабілітація на початку 90-х та повернення на Україну вже по смерті були наче символічним воскресінням. Про це пише Дмитро Стус, син поета, у книзі «Життя як творчість»: «…що змусило майже 100 000 людей вийти 19 листопада 1989 року на морозні вулиці Києва, аби віддати останню шану…?». Справді, що змусило віддати шану тому, хто залишався невідомим навіть багатьом письменникам? Що змушує вітати Воскресіння Христа навіть тих, які не вважають себе Його послідовниками? Напевно, підсвідоме розуміння, що ці постаті ­– носії високої ідеї, надлюдської місії.

Христа боялися фарисеї, які втрачали свою владу і вплив. Стуса боялася радянська система, боялася, що славу та владу отримає «якийсь хохляцький поет». У 1985 році Василь Стус був номінований на Нобелівську премію з літератури, але того ж року вбитий. Мертвим премії не присуджують.

Смерть – неминуче. Але сильні не бояться її. У Стусових віршах вчитуємося: «Як добре те, що смерті не боюсь я…». До того ж поет сам казав, що люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Отже, він свідомо готував себе до фатального кінця, знав на що йде. Напрочуд подібний бандерівський сценарій. Адже такі, як Стус чи Бандера, однозначно відповідають собі перед кожним випробуванням: «Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас».

Смерть Христа, як відомо з біблійних переказів, супроводжувалася незвичними явищами. Смерть Стуса не супроводжувалася землетрусом, але коли в позасвіття ідуть велети, сама природа сповіщає про відхід.

Російський письменник Леонід Бородін був останнім, хто бачив поета. Він розповідав, коли кожного разу хтось із дисидентів помирав, за тиждень до смерті всю ніч проникливо вила сторожова собака. Коли Стуса забрали в карцер, він оголосив голодування, а наступної ночі на прохідній, за словами Леоніда Бородіна, надриваючись, вила вівчарка.

Месія – той, хто покликаний виконати місію, отже, обраний. Стус відчував свою обраність. У передмові до збірки «Зимові дерева» пише:«Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі». А в одному з листів до друзів:

«Доля подала мені знак – я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народі я здобуду безсмертя!».

Філософія поета вражає фатальністю і глибиноюТи ждеш іще народження для себе, а смерть ввійшла у тебе вже давно». Отже, Василь Стус знав, що смерть вже в ньому, як і в кожному. Але всупереч фатуму Стус у своїх листах до сина Дмитра казав не втратити будь-що-будь віри й любові. Віра як земний компас, як штурвал має кермувати людиною.

Євангельська віра – це сконцентрована сила гірчичного зерна, що може зміщувати гори. Віра за Стусом – це надпотужна сила, яка витешується надзусиллями, і навіть муками, щоб досягти апогею потужности, щоб «до скону вірити в добро»:

«Нема одвіку//Легкої віри і легких утіх.//Учися брати віру. Як беруть//Снопи на плечі. Як беруть лопати//Садівники, щоб Землю перерить//І здобрити. Так, як беруть солдати//Гвинтівки в руки — край свій боронить».

Місійність Христа і Василя Стуса полягала в утвердженні любови як сенсу життя. Поет, який ріс діаметром своєї душі, завжди за праве крило мав любов, яку передавав крізь рядки й тисячі кілометрів у листах до сина. Любов для поета – єдина справжня квітка, подарована людині Богом. І саме в ній людина розумнішає. «Щедре серце дається з любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити – то велике вміння…»,так писав Василь Стус до сина.

Христос непорушно ніс свого хреста на Голготу, пив жовч, змішану із кров’ю, був непохитний перед спокусами у Гетсиманському саду. Стус був безкомпромісний, несучи свого хреста, та постановив, що людина має мати хребет, центр, осанку та гравітацію, щоб бути схожою не на гарбу сіна, а Ейфелеву та Останківську башту.

Передусім у житті – чистота, за всяку ціну зберегти її і тілом і душею. А якщо ж важко, писав Стус, то хай допомагає «душ для душі» – вивершування суду над собою, влаштування самосповіді, «душ» із потоку питань: що ти не так зробив; що маю зробити, щоб стати кращим, щоб очиститися від бруду.

У своїй лінії місійности Василь Стус був вірний інтенціям Христа, підносячи любов, жертовність та доброчинність на найвищий п’єдестал гуманности. Батько, підтятий, але не зламаний табірними умовами, писав синові з найтрепетнішими почуттями, із найтоншими проявами тепла, помічаючи кольорові деталі темних сторін життя.

Стус вмів бачити зорі у брудних калюжах. В одному з листів батько оповідає синові таку історію:

«Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало то як. Але в моїй пам’яті поки й житиму буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі жити так, аби голуби сідали на плечі».

Жити так, аби голуби сідали на плечі – заповіт любови великого українського Генія, народженого під зорею місійности, що запалала 6 січня 1938 року. Отож, цьогоріч – 80 років поетові та правозахисникові, з прізвищем, що в перекладі з грецької – «воскреслий», з ім’ям, що означає «царствений».

Біла Андріана

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *