«Дітвак із сонцем у кишені» у серії «Від А до Я»

Родинно-мистецько пізнавальна серія «Від А до Я» «Видавництва Старого Лева» нещодавно поповнилася ще одним «жителем» арт-букової сім’ї – книгою «Антонич» Данила Ільницького. Перед «Антоничем» на полицях українських книгарень вже були представлені абетки-енциклопедії «Шевченко від А до Я» Леоніда Ушкалова, «Шептицький від А до Я» Терещук Галини та Думанської Оксани, «Франко від А до Я» Богдана та Наталії Тихолоз.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я презентація від книгарня є"

«Антонич від А до Я» чи не найдивовижніша окраса книгозбірні, бо один лише згук – Антонич викликає асоціятивний ланцюжок із чимось містично-казковим, із не розплутаним клубком метафор, адже він – це макрокосм у мікрокосмі власного «я».

Назва «Від А до Я» начебто вміщає дві ключові літери, але насправді вона акумулює великий згусток сенсів, які можна прив’язати до кожної літери алфавіту. Та ще й до того ці сенси мають бути взяті із життя і творчости досліджуваної постаті. Отож, готовий арт-бук – це український діяч у вимірі української абетки.

«З кожною книгою хочеться жити, є бажання пірнути всередину, кинути виклик автору, посперечатися» – так означує цінність серії «Від А до Я» Катерина Міхаліцина, письменниця, кураторка презентації книги «Антонич», що відбулася 24 січня у Львові.

Серед усіх книг серії «Від А до Я» арт-бук про Антонича найбільш музичний, і йдеться не лише про графічне зображення нот, розсипаних на форзаці. Та гармонія, яку генерує Антонич, оприявнена саме у цій книзі. А гармонія – це музика. Символічно, що за день до презентації відзначали народини ще одного найбільш музичного львівського поета Грицька Чубая.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я презентація від книгарня є"

Над ілюстраціями працювали Людмила і Володимир Стецьковичі: така собі творчо-подружня пара – Люся і Вова, якій вдалося досягти абсолютної злагоджености між текстовим наповненням та зображеннями. Якщо бути оригінальним і гортати книгу з кінця, то музика починається з літери «Я», із шелесту кленів біля могили Антонича на Янівському цвинтарі. Про клени Ігор-Антонич писав:

«Спочине серце під крилатим кленом, порине в море трав зелене і тільки пісня вільна, спіла, жива, нестримна, горда, сміла ітиме далі вже без мене».

Зображення Янівського цвинтаря у книзі – це синтез ритміки і графіки, це коливання струнких кленів, роздмухані листки, прочинені навстіж ворітця, пташиний помах крил, і навіть літера «Я», що пластично вигинає задню ніжку – усе стає наспівним і динамічним.

Кожне наступне розгортання – це окреме гасло, взяте із життя поета, та прив’язане до певної букви. Скажімо, якщо літера «Я», то це – «Янів» як ключове слово розповіді. Відповідно, гасло «Янів» стає останнім в абетці-енциклопедії, оскільки життя героя закінчується, він знаходить місце спочинку на Янівському цвинтарі. Але цікаво, що ілюстрації чи тексти гасла «Янів» не мають меланхолійних настроїв, суму, печалі, емоційного навантаження депресивності. Смерть тут є світлим початком чогось нового.

Ще одне музичне гасло книги – «Палиця». Як відомо, Антонич писав римовану поезію, отже, добре відчував ритм. І його помічницею була палиця – повноцінна учасниця творчого процесу. Коли в Антонича народжувався вірш, він ходи туди-сюди й вистукував його ритм палицею. Палиця – це ціле поле музичних предметів: це палиці для барабанів, це гілки й стовбури кленів, які шелестять, це навіть смичок для скрипки, яку так любив поет.

Як зазначає автор арт-бука Данило Ільницький, книга насамперед орієнтована на дітей, проте Антонич – це поштовх для будь-якої людини шукати в собі творчість.

«Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені. Я – закоханий в житті поганин», – так писав            Б.-І.Антонич про себе. Отож, антоничівське дітвацтво – це вже як незмінно оригінальна риса – крізь очі дитини чутливо та первозданно сприймати світ. Образ дітвака, який є наскрізним у книзі – це дитинство, творчість як повернення до дитинства. Зрештою дорослість – це теж дітвацтво, адже за Екзюпері ми всі родом із дитинства.

Пов’язане зображення

За словами Данила Ільницького, абетковий принцип – це певна рамка, яка ставить завдання і кидає виклик подати матеріял саме з одного ракурсу. Автор зазначає, що після книг про Шептицького, Франка, Шевченка, про Антонича неможливо було не говорити. Дух Антонича містично витає над Львовом, це дух, символ міста Лева, його культури та літератури, історії, це й частина силового поля.

Якщо поміркувати над концепцією книги, здається, що простежуєш концентрацію енергетичних згустків. Перший згусток – це передусім антоничівська традиція, з її історико-літературним, джерелознавчим знанням. Другий – емоційна сфера у її театральному виявленні, у музичній інтерпретації. Ще один згусток – це власне досвід самого автора проєкту, емоційне накопичення, особливе бачення письменника, робота з автентичним матеріялом, бажання розповісти про Антонича по-новому, переконавши в результаті й себе і читачів у нескінченності кутів, під якими можна бачити геніяльного дітвака Антонича. «Горизонт очікувань» цієї книги – орієнтація на сприйняття дітей, адже автори творили, тримаючи у голові образи, характери дітей.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я"

Перед ілюстраторами, подружжям Стецьковичів, постала своєрідна множинність Антонича, необхідність до кожного гасла подати його в іншій барві. В певній мірі викликом стали пошуки спільної художньої мови, точок дотику у передачі образів, адже те, що малює слово, не завжди однакове із тим, що малює пензель.

Стецьковичі у презентаційній промові зізнаються, що пережили творчі миті екстазу. Володимир Стецькович не позиціонує себе як ілюстратор, адже працює у театрі імені Леся Курбаса, тому можна помітити, що театральність направду присутня у зображеннях. Кожен персонаж ілюстрації зафіксований у русі, текст плавно перетікає один в одного за допомогою стрілок, ліній, букви розпливаються у вигинах власних корпусів. Якщо на картинці людина, вона подана в русі, отже, виконує певну роль, якщо ж річ, то обов’язково має якусь функцію.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я"

Подружжя Стецьковичів ділиться своїми творчими спогадами й зізнається, що було важко у пошуках естетики дійти до точки, до екватора, де б ставало зрозуміло, що пензель, колір, штрих, лінія передали Антонича у цій чи іншій інтерпретації максимально наповнено, наближено до макрокосму його поетичних рядків. Якщо Володимир більше акцентував кут зору на графічности, то Людмила навпаки – заглиблювалася у складність ілюстрацій. Володимир Стецькович працював здебільшого над ідеєю, цілісністю картинки, а Людмила втілювала ідею різнобарв’ям.

Серед  усього різноманіття гасел, образів, певно, що залишилися такі, які ілюстратори начебто і «випустили» у життя, проте вони так і залишаються десь всередині як творчі дітваки. Подружжя Стецьковичів розповіло, що такою є ілюстрація – «Усмішка». Це одна із найбільш психологічно наповнених, емоційно навантажених ілюстрацій, яка зчитується як цілісний текст про героя Антонича, тому вдалася вона не одразу. Проте у підсумку усмішка – найкраще з усього створеного у книзі, за словами ілюстраторів.

Читач зауважить, що велика кількість гасел пов’язана із конкретними топосами. Данило Ільницький наголошує, що неймовірно допоміжними стали дослідження Ігоря Калинця, зокрема книга «Знане і незнане про Антонича».

Топос «будинок», до прикладу, це не лише місце для життя, але й місце енергетичного та творчого досвіду. Бортятин – місце автентично антоничівське, топос коріння. Данило Ільницький додає, що не так важливий фактаж, як осмислення топосу. Скажімо, Янів – це передусім могила, але й місце духовного та культурного паломництва. Символічно, що для покоління Ігоря Калинця могила Антонича стала поштовхом відновлення історичної пам’яти, новим початком відліку в літературі, точкою літературної переємности. Якщо розглядати сторінки літери «Я» більш заглиблено, то можна зауважити, що колористика домінує у світлих тонах. І це філософський посил в тому, що смерть є початком чогось нового, кінець є початком. І що важливо, смерть означується як початок і з точки зору християнської, (а відомо, що батько Антонича – священик), і з точки зору реінкарнації.

Смерть є надзвичайно цікавою і в інтерпретації Антонича, і у вираженні її авторами «Абетки…». Зокрема Антонич писав про смерть часто, усвідомлював її неминучість:

«Закони «біосу» однакові для всіх: // народження, страждання, смерть.// Що лишиться по мені: попіл слів моїх, // що лишиться по нас: з кісток трава зросте».

Але для нього смерть це не привід депресивности чи меланхолії, це привід глибокого філософствування. Та й зрештою вислів «з кісток трава зросте» аж ніяк не значить забуття, а навпаки те, що місце смерті може бути початком життя.

Кожна деталь ілюстрації є окремим мікротекстом. Якщо розгорнути книгу на сторінці літери «Н» із гаслом-топосом «Новиця», то маленькі деталі прочинять перед нами неозорий світ дитинства поета-лемка. Маленький дерев’яний коник, який обабіч малого хлопчака у червоних штанях і червоній крисані, з’являється не просто так у канві розповіді. Це важливий елемент дитинства маленького Богдана-Ігоря, який любив бавитися дерев’яними цяцянками, що виготовляли у Новиці.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я"

Із Новиці починаються життєві мандри поета, а в книжці ці мандри, дорога, шлях зображені у вигляді Молочного Шляху. І недарма, адже ніч – найулюбленіша пора Антонича. Він спостерігав за світом крізь шибку: дивився на зорі, на місяць. Саме в Новиці Антонич побачив зелені верхи (гори на Лемківщині), дерев’яні церкви. Своєрідна лемківська дерев’яна архітектура впливала на формування естетичного смаку, позначилася на естетиці образів та рівні сприйняття. І хоча Новиця сьогодні не є разючо яскравим місцем, як скажімо, гуцульські гори, оспівані переказами Коцюбинського, проте непримітність місцевості, пологість якраз і виплекали людину, здатну до самозаглиблення, людину тиші, а тиша – це завжди звук (за Ґете).

Попри те, що у книзі маємо різні урбаністичні топоси, і найперше – це Львів, Антонич не був інтегрованим у місто сповна, він повсюдно залишав лемківський колорит.

Дітвацтво Антонича оприявнене в цікавий спосіб у гаслі літери «Л». У читача одразу виникне питання, чому на літеру «Л» автор подає слово «лис», а не лев, що більш звично.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я"

Насправді пояснення знаходимо у тексті під гаслом. Йдеться про те, що поет уявляв себе саме лисом, який знає мову дерев і вчить їх писати вірші. Виникає питання: якою ж є ця мова дерев? Отож, розуміємо, що мова Антонича спонукає до роздумів і що особливо – спонукає насамперед дітей. Інтерпретувати спілкування, розмови дерев можна по-різному. Можна уявити, як вони торкаються кінчиками гілок шибок вікон і наводять лінії, контури як символи, які треба розшифрувати. І врешті шиба, по якій пишуть дерева свої вірші – це не просто вихід у нічні простори, це вихід у себе, адже через шибу ти бачиш ніч у призмі багатства власної уяви: хтось може бачити чорне небо, а хтось полотно, на якому ніч розсипала перли.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я"

Важливо помітити, скільки у книзі виписано і вималювано природи. Це не випадково, адже лемківський поет закликає повернутися до первинного стану буття, до витоків гармонійного співіснування людини й природи.

Антонич через призму інтерпретації Данила Ільницького є сучасним вчителем для дітей, коли проблема кліповості мислення, ширення бездуховного існування на рівні забезпечення лише матеріальних потреб є нагальною. Тонке розуміння Антоничем світобудови дає модель того, що на площі Ринок, до прикладу, треба бачити не вишукані заклади, дорогі крамниці, а вершечки церков, усамітнені дерева.

Образ дерев, який вимальовується у творчості Б.-І. Антонича, є символом тяглості традицій і поколінь. Тяглості навіть у створенні самої абетки-енциклопедії. Адже молодий письменник та дослідник Данило Ільницький своїми напрацюваннями завдячує колу, чи радше потужному стовбуру літературних досліджень. Книга постає на потужній традиції антоничівського знання Миколи Ільницького, Ігоря Калинця, Андрія Содомори, Богдана Рубчака, Дмитра Павличка, курбасівців, Олега Лишеги, Віктора Неборака, Марії Зубрицької.

Результат пошуку зображень за запитом "антонич від а до я"

Цілісний образ Антонича витворено на основі автентичних рукописів із фондів Бібліотеки ім. В. Стефаника, Музею-садиби родини Антоничів у Бортятині. Вагому роль має допомога Андрія Содомори під час створення книги, адже вислів-гасло: «Тиша – це завжди звук» – має витоки в античній думці. Ідея тиші направду витає завдяки дослідницькому слову Андрія Содомори, адже тиша – це незмінний елемент, запорука вдумливості, творення, сприйняття.

В тексті книги безпосередньо згадано два автори, геніальні письменники – Ґете та Ігоря Калинця. Ґете подає філософську настанову, що пізнання поета починається із пізнання його рідного краю, а Ігор Калинець – постать, яка написала наново на загубленому палімпсесті історії літератури про феномен Антонича.

Надто важливо, що гасло «Лемківщина» органічно переходить у гасло «Україна», адже Антонич є актуальним для всього українського простору. Треба згадати, що поет офіційно перебував у польському середовищі, а неформально – серед українців-галичан. Проте обрав Антонич для своєї творчости українську літературну мову – мову Шевченка та Котляревського.

Іван Огієнко писав:

«Антоничеву книжечку може легко й вільно читати кожний українець із Київщини, Харківщини й т.ін., зовсім не відчуваючи, що автор її походить із мовно далекої Лемківщини. Мовне чудо над Полтвою!»

Отож, з лемка Антонич виростає у культурного громадянина соборної України.

Окрім точкової роботи над окремими гаслами помітний і зв’язок між ними. Наприклад, гасло «Шевченко» переходить в гасло «Шлях». Так, Шевченко – це авторитет для Б.-І. Антонича, адже сам поет-лемко писав:

«був я хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко…».

Але Шевченкове «У кожного своя доля// і свій шлях широкий…» якраз і визначає наступне гасло «Шлях», адже поет знав, що кожен має пройти самотужки власну дорогу і спізнати таємницю мистецтва.

Останній ілюстрований розворот – це карта Антонича, львівські локації. Їх кілька, але через кожне місце можна зчитувати безліч цікавих історій. Наприклад, як поет прогулювався із композитором Антоном Рудницьким під час обговорення теми для опери Гетьманськими валами, або як познайомився з Ольгою Олійник у цукерні «Оаза» на вулиці Руській.

Про калейдоскоп гасел абетки-енциклопедії можна говорити довго і цікаво, але кожен, безперечно, у букві, слові, картинці відкриє свою метафору, свій образ, потрактує крізь призму бачення своєї шибки-уяви. Читач може не погодитися навіть із баченням Данила Ільницького Антонича, чи може заперечити антоничівське змалювання ночі. Проте саме це якраз вкотре доводить, що Антонич геніяльний і містично-неповторний у своїй вічній здатності провокувати людей на роздуми, інтелектуальні дискусії, мистецькі дебати, на творення естетичних шедеврів, модерних арт-буків.

 

Біла Андріана

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *