Про «середньовічний нафталін» і садок у серці: чи скінчилася зима «Кіборгів»?

(До дня народин нашого Тараса)

9.03.2018

Закінчилася зима (принаймні календарна). Вона була зимою «Кіборгів». Наше про наших і про нас. У цьому фільмі не було чужаків, усі вони – це ми, як пазли великої картини народу. І, певно, що та війна, та точка кипіння, яка досягла свого епогею, за іронією долі зібрала «люд потомлений» наче за одним великим столом. Збере в аеропорту, але ніхто нікуди не летітиме. Лише юнак із позивним «Псих», який вірить у Бога, може гадати, що опісля політ таки буде – в позасвіття. Для інших, ймовірно, ніякого польоту не буде. Просто кінець і темно.

Та чому бути, того не оминути! Точка кипіння як фатальне місце зустрічі збирає усіх, як магнітне поле притягує цілковиті протилежності, плюси і мінуси: вигорілих, згаслих, холодних, які набули статусу уламків, залишків радянського світогляду, і зовсім ще теплих, подекуди вибухаючих і постійно обурених, незадоволених, дітей, батьки яких не подбали, щоб їх чада прийшли на «оновлену землю», а «профукали» шанс ампутувати відгнилі нарости радянщини, дітей, які глибоко зачаїли образу на своїх безхарактерних батьків. Дітей незалежности, які не хочуть нічого знати про тяглість поколінь, а жадають вирватися від коріння, яке не дало своїм паросткам безтурботного існування, викинуло, як сліпих кошенят, у пащу лева.

Результат пошуку зображень за запитом "фільм кіборги"

Таких різних, дико протилежних зібрала війна. Так, наче усі ми, як суміш, як пісок, який розсипався і не вдалося склеїти у консистенцію, як два табори, які жили обабіч річки і спілкувалися за принципом поламаного телефону, боялися зустрітися віч-на-віч. І от  врешті опинилися в одній посудині, розігрітій до температури повного знищення. Наче ми не хотіли зустрітися стільки років, уникали, так по-дитячому, неприємних і болючих питань. І врешті зібралися за принципом – не хочете по-доброму, буде по-поганому. «Ми мусимо тепер думати, як це сталося, хто в цьому винен…» – каже «Серпень». Пора бо з’ясувати все, дивлячись один одному у вічі.

Підкований історією з бромом, чи то з нафталіном, – «Серпень», і безтурботний, забезпечений, з песпективами зірки Віденської консерваторії – «Мажор», «Субота», який є ні ідеалістом, ні клятим романтиком: «Я присягу давал, мне етого достаточно», дядя Коля – спрацьований, роками вицвілий чолов’яга, який все одно живе своїм кодовим заповітним «якшо не ми, то, може, наші діти будуть краще жити»(мовляв, він старий, йому однаково, де вмирати). Ось це і є ми всі з вами – нікуди правди дівати. Толерасти, ліберасти, праворадикали, націоналісти, хтось молиться Богу подумки, хтось проклинає, хтось лепече так, хтось сяк – і якогось універсуму, абсолюта нації годі знайти.

Лише один «Псих» як абсурдистський образ, екзистенційний голос психоаналізу у монолозі звіщає, наче отой пророк, якого всі вважають божевільним, лепече про позасвітнє, самоусвідомлення:

«От дивно виходить. Усі воюють, у всіх є бог, і кожен думає, що правда на його боці, і бог начебто з кожним, і вбивати йдуть з богом на вустах: «Благослови Боже!»».

То, справді, на чиєму боці та правда?

Справді, на чиєму, якщо Гоголь начебто нічого поганого такого не робив. Хай для «нетерпимого» націоналіста «Серпня» він прославив російську літературу, «воспел непостежимую русскую душу», тобто зрадник, але ж для іншої (і, ймовірно, більшості «толерастів») Гоголь – це «подарований людству» геній, який писав про речі набагато ширші за питання національності, формував контекст світової літератури.

Справді, де рація? Якщо історія, яка сидить у печінках і пахне не лише вічним бромом, а разом із ним тхне духом Винниченка, знову тлумачить про оте одвічне «зашарпана нація вкотре одгризається на всі боки», і є ті, які живуть з нею, як із постійною болячкою, які хворіють тією історією, як туберкульозом, який ніяк не може відстати від твоїх легень, і переконані, що з цим треба жити, треба лікуватися, тобто знати історію, і йти якось вперед. Так, як «Серпень» каже:

«…мусимо знати історію, аналізувати свої помилки…, розплачуватись за минуле, захищати теперішнє і нести відповідальність за майбутнє».

Але є й інші, які чхати хотіли на історію, пафос, риторику, «середньовічний нафталін», які ненавидять ось цих самих «тлумачів» історії і її коловорот, вир постійної сансари, в якому врешті опинилися самі: «…ви мене відкинули на кілька поколінь назад. І це через вас я зараз  краду автомати…». Кожен по-своєму має рацію. То на чийому боці оте істинне: «З нами Бог, зрозумійте народи»? Не зрозуміло, з ким Він.

Уся справа в тому, що той Абсолют рації і правди не є конкретно на чиємусь боці, він над усім. Він в духовності, у вищих сенсах. «І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними» (Ів. 8:32).

Результат пошуку зображень за запитом "фільм кіборги"

Те молоде покоління, яке хоче відірватися від старого начебто зіпсутого, прогнилого коріння не може цього зробити. Бо живлять паростки якраз корені, навіть якщо підігнивають. Корені не дають стати перекотиполем. Слова «Серпня» врізаються в норов «Мажора». І виявляється, що без того «середньовічного нафталіну» не може жити не лише «тлумач» історії, покоління «лузерів», яке повиносило з хати усе добро, але й те молоде «свіже» покоління, якому і випала місія забрати своє і показати, де раки зимують, чи то розставити крапки над і.

«Нафталін кажеш? А шо ж ви всі, коли смаженим запахло, кинулись до цього нафталіну, сорочки подіставали, прапори? А тому шо підсвідомо ви зрозуміли, шо без цього нафталіну вас не існує…Ти все життя українською розмовляєш? Я й без тебе знаю, що ні. Бо тобі теж, коли стало вкрай, ти взяв мову, як зброю, щоб всім заявити, що ти українець…»

І таки тут ось і воно! Комусь чхати на історію, комусь не чхати, хтось «по-русски всю жизнь», хтось по-українськи. Але коли доходить: «Командир, продай пісню!», починається не Цой, не Висоцький, не ще там щось із епохи нашого «дєтства», а приходить в поміч чорноброва гуцулка Ксеня. І тоді можна і насвистувати, і підляскувати, і підтюпцем побешкетувати – байдуже, бодай на мить, що війна.

З-поміж нас, кількох десятків мільйонів, тут і там, на лінії миру і вогню, є ще стільки тих, яким треба увімкнути «Серпня», щоб він вилупив на них очі і прицільно спитав: «А яка у Вас мотивація, панове? Ви ж усі любите Україну, правда?». Як у церкві – кого не спитай: «А ти в бога віриш?» – Тобі скажуть: «Так, вірю!». Але якось не переконливо. Отак то й тут. Начебто всі люблять. Але як, і за що конкретно?

« – Ну жінку ти ж свою за щось конкретне любиш?

-Жінку якраз абстрактно. Вона в мене стара і лайлива. Хіба що за борщ!

-Так борщ це ж конкретне. А Україну за що?

-Природу нашу люблю. Садок вишневий коло хати…Ну да!

-А він в тебе є?

-У батьків моїх був…

-А дороги наші любите?

-А за шо ж їх любить?

-Правильно, їх нема за шо любить, бо їх нема! Садка нема, дороги жахливі. Природа гарна… В Чорнобильській зоні…Так за шо ж ми воєм?»

І начебто, як роззирнешся довкола, то справді – повна розруха. Але подумаєш вдруге і розумієш, що там вони не за те, що є, а за те, що не повинно бути!

«Шо ж вони нам жить не дають? То влада, то сусідні держави! Як представлю, шо сусідній кордон з Росією може буть під Полтавою, то в мене таке відчуття, шо зараз інсульт схватить. І я не можу чуть цієї брехні про братські народи. Коли один народ диктує, шо робить іншому. Коли діти воюють… Коли мій син… Я должен… Я повинен буть тут…І садок у мене є… Отут! Ясно?»

Пов’язане зображення

І тому то геть байдуже, що хтось Гоголя читав за партою, хтось під столом Стівена Кінга. Бо у серці садок. І мотивація якраз починається із самоусвідомлення, що у тебе у серці садок, а не що інше. І в канонаду у відкриту атаку бійці йдуть під ритм таки Тарасика Григоровича.

***

Головна квінтесенція «Кіборгів» спонукає не до цілковитого заперечення чи схвалення, а до діялогів. Діялоги, які є сильним внутрішнім ядром фільму, переміщуються на глядачів, бо насправді таки ж то дилема не вирішена. В цьому і фільм сильний і глибокий, бо ж високе має не давати відповіді на питання. Усі мистецькі шедеври затятих інтелектуалів доводять до холодного поту, бо години обдумувань зводяться нанівець. Ти наче зрозумів, але вкінці поставив більше питань, аніж знайшов відповідей.

Так і тут – ким би ти не був у житті: лівим, правим, чи, борони боже, тим хто ні риба ні м’ясо, – здається, що на війні якось все по-інакшому. І наче правда одна, але водночас в кожного вона своя.

І отой згорсток людей, що важливо, не став вавилонським стовпотворінням, а кіборгами. І кіборги якраз не тому, що там начебто щось маханічне, електронне, зі сфери фікшн. А тому що мотивація: «І садок у мене в серці є!». Садок, як спільне, як той «середньовічний нафталін», до якого всі прибігли, коли запахло смаленим. Та суть у тому, що прибігли і залишилися: «Та ви якісь не люди, а кіборги!»

«Серпень» гине підступно, зненацька. Якось начебто все мало не так закінчитися. Але, очевидно, він зробив усе, що мав зробити. Він – те старе покоління, яке звинувачене у всіх смертних гріхах, яке «не вберегло і прогайнувало країну», але воно «не кинуло» молоде покоління, як сліпих кошенят, воно вберегло «середньовічний нафталін» як зброю національного наступу.

Результат пошуку зображень за запитом "фільм кіборги"

Врешті, стало зрозуміло, що залишаться попри усе «Мажори», які не будуть мімікрувати, плазувати, чекати, споглядати. Це нова генерація отих паростків Шопенгавера, який сказав, що нація складається не з живих обивателів, а з мертвих героїв.

І не факт, що треба одразу зголошуватися на смерть. Це якраз ті, які повилуплювалися у час сліпої і кволої незалежності, але готові поставити її на ноги, її, свою незалежність. Вони відмовилися від тепличних умов, від вгодованого забезпеченого теперішнього «насущного». Вони дорожать своїм «Я» індивідуалістичним. Згадайте, коли «Мажор» пішов на вилазку за зброєю, бо попередньо свій автомат загубив. Він стає на прю зі страхом і таки не прогадав, бо йому важить його самовираження, повноцінність самоусвідомлення. Трохи зухвало, коли скочує на «Серпня» усі гріхи світу, усіх поколінь, але головне, що він не мовчить. І повертається вдруге на лінію відстоювання себе і свого.

 

                                                                                                                 Біла Андріана

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *