Слово, обірване у Биківні

Фотодокументальна виставка «Слово обірване у Биківні» – це про слово, яке вирване з-під пера літераторів. Людей, які встигли навіть за короткий проміжок життя увійти в літературу, вибухнути новим віянням, і залишити післясмак естетики слова.

 

Спільний проєкт Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», Українського незалежного видавництва «Смолоскип» та Музею книги і друкарства.

10 банерів, 28 історій, які розгортаються в криваву канву «Розстріляного відродження». Герої історій – знищені впродовж 1937-1940 рр. у в’язницях НКВС у Києві, і водночас незнищенні.

Сліди сталінських звірств було стерто надовго, аж поки не віднайдено було таємні спецділянки у Биківнянському лісі.

Банери – у формі обгорілого паперу, на них – життєві і літературні кроки письменників. Те, що їх об’єднувало – не лише письменство, але й зустріч з режимом впритул, віч-на-віч. Свідчення про поведінку під час слідства, витяги з архівно-кримінальних справ, допити, «очні ставки». Серед приречених – Михайль Семенко, Майк Йогансен, Володимир Ярошенко, Андрій Михайлюк, Вероніка Черняхівська, Іван Маловічко.

Кураторка проєкту – Тетяна Шептицька, журналістка, поетка та науковиця, заступниця генерального директора Заповідника з наукової роботи.

 

***

«Документи – річ вперта!»

За словами кураторки проєкту, обірване слово і відповідно життя, бо закінчувалося воно саме у стінах київського НКВС. Потім лише невідомість, замітання слідів і забуття на десятки років, і найгірший вирок – бути зниклим безвісти.

Але перед цим ще етапи тортур, сходинки пекла: обшуки, вилучення книгозбірні, спалювання книг як ворожих, контрреволюційних, антирадянських. Застосування вогню, спалення книг – те спільне, що об’єднувало нацистський і радянський режими.

Зупинки банерів – пройдені етапи у стінах НКВС, шлях від застінок до засвітів. Старт – постанова про арешт і обшук, фінал – документ про розстріл.

Усе надто парадоксально, як і в житті, безумовно. Одна частина банера – Яків Водяний – отаман Холодного Яру, а потім драматург, а на іншій частині – Іван Кулик – один із найбільших псалмоспівців режиму.

 

Деструктивні, зворотньо спрямовані процеси були інспіровані Москвою, простір для реалізації творчих сил звужувався. Постанова 1932 року – це втручання у втаємничене мистецьке життя, перерізання скальпелем сітки організацій, угруповань, груп. Формально офіційно жодна спільтота чи група не була забороненою, але наслідком втручання стала самоліквідація творчих осередків і влиття у Спілку радянських письменників 1934 року. Спілка стала переформатуванням письменницького середовища для потреб соцреалізму, де встановлювався ліміт, рамки, контроль, слово «клепалося» за принципами партійности і народности.

Перші дзвіночки від радянської влади – процес СВУ, коли постраждала «старша гілка» – своєрідна опера, лібрето до якої писало ГПУ.

Коли людина потрапляла у стіни НКВС починалися реалії нового світу, моральні і фізичні тортури. У Києві місцями знущань були чотири зловіщі будівлі – Лук’янівська в’язниця, Жовтневий палац, вулиця Липська, 16(Київське обласне управління НКВС), вул. Володимирська, 33 (будівля СБУ).

Отож, чотири локації – чотири точки відправлення на той світ.

На той світ “їхали” “полуторками” у Биківнянський ліс. 20 березня 1937 року Міська рада виділила 5 гектарів цього лісу для спецпотреб НКВС.

За словами дослідниці Тетяни Шептицької, значна кількість “приречених” визнавала абсурдність звинувачень, які на них “накидали”.

Оперативний наказ під номером – 00407, який запустив механізм репресій проти “кулаків, карних злочинців і антирадянських елементів” дозволяв спрощену процедуру слідства.

 

Усіх звинувачували за статтею 54 (54-1 а, 54-2, 54-4, 54-6, 54-7, 54-8, 54-11, 54-13). Якщо зауважити, то більшу частину українських письменників розстріляли за вчинення терористичних актів, за участь у певній організації – терористичній, антирадянській, націоналістичній.

З-поміж усих виділяється звинувачення Володимира Дурдуківського – “за збройне повстання”, хоча він на той час був уже літньою людиною. “За зраду Батьківщини” розстріляли Володимира Юринця та Івана Кулика.

Варто розуміти, що не завжди обвинувачення, виголошене на початку процесу, залишалося тим самим до кінця. Звинувачення відзначалися своєю абсурдністю.

Спочатку “зраду Батьківщини” приписували Якову Водяному, адже той з 1921 року був отаманом Холодного Яру. Хоча яка тоді могла бути “Батьківщина”? Яку Батьківщину зраджували жертви терору? Діяльність, яка вважалася антирадянською, стосувалася періоду, в якому СРСР ще не існувало. Тому дивно зраджувати того, чого немає. Але потім формулювання звинувачення замінили і все одно розстріляли.

За наказом 00407 були визначені ліміти – кількість людей, яких треба заарештувати: певну кількість розстріляти, певну кількість заслати в табори. В Україні, за словами кураторки виставки, була прикра тенденція, коли ліміти постійно збільшувалися. І що важливо, це було ініційовано самими же місцевим керівництвом наркомату внутрішніх справ. Відомий на той час “збільшувач лімітів” – Олександр Успенський, який постійно надсилав у Москву телеграми, мовляв, в Україні перебуває велика кількість диверсантів, шпигунів, терористів, антирадянських елементів.

Ще одна новизна тих часів – трійки НКВС, які отримували практично необмежені повноваження, ними здійснювався заочний розгляд кримінальних справ без участи обвинуваченого та його захисника. Члени “трійок” дуже часто ставали й виконавцями вироків. Спрощена процедура слідства звільняла НКВС від багатьох процедурних моментів, адже при тій кількості заарештованих НКВС фактично не міг впоратися з документацією, справою заарештованого.

Людей, як правило, арештовували і допитували вночі. Це дозволяло емоційно і психологічно розхитати людину. Допити могли тривати кілька днів поспіль. Психологічний тиск, залякування, переслідування дітей арештованих.

“Про це все згадувала письменниця Зінаїда Тулуб, – розповідає Тетяна Шептицька, – коли подавала документи на реабілітацію. Хоча можна стверджувати, що письменниці певною мірою пощастило, адже фізичних методів щодо неї не застосовували. Проте хтозна що видається більш жахливим – психологічний терор чи фізичний. Були моменти, коли Зінаїда Тулуб була готова підписати фальшиве звинувачення, аби жахіття припинилися.”

 

 

Майк Йогансен

Майк Йогансен-інтелектуал, знавець іноземних мов, літератор, який відкрив українському письменству та журналістиці водночас жанр подорожніх нотаток.

Веселун, гуморист, спортсмен, один із найкращих побратимів Миколи Хвильового був звинувачений у тероризмі. Під час обшуків у нього вилучили зброю, яка, звісно, стосунку до справи не мала. Відомо, що у письменницьких колах тоді мисливство було способом відпочинку, ну принаймні для трьох запеклих друзів – Майка Йогансена, Остапа Вишні та Миколи Хвильового.

 

На допитах Йогансена називали  націоналістом, хоча сам письменник і не перечив. Єдине що відвойовував у злочинського НКВС Остапа Вишню:

 «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».

Йогансен обурливо зазначав, що творчим силам в Україні “перекривають кисень”, не дають розвиватися. Карт-бланш існує лише для певного кола осіб, переважно бездарних графоманів, які без перешкод можуть популяризувати свої тексти.

За розвідками Тетяни Шептицької, підозри впали на Йогансена ще під час схвальних відгуків представників старої інтелігенції. Зокрема йдеться про Сергія Єфремова, який писав рецензії на книги Йогансена, високо пошановував його творчість. Єфремов наголошував, що якщо українською мовою починають писати люди, які не є українцями за походженням, то в української літератури є майбутнє.

Ще однією краплею, яка підштовхнула злочинне НКВС стежити і тримати під пильним наглядом Йогансена була, звісно, дружба із Хвильовим, з яким вони начебто обговорювали плани заколотів, говорили про буржуазну Европу.

Йогансен є автором напівжартівливого порадника – “Як будується оповідання”. Авторський “підручник” Майка Йогансена містить поради і пропозиції молодим авторам з написання новел, оповідань та інших творів. Автор із почуттям гумору, влучною іронією, сарказмом глузує з тогочасних “писак”, та навіть із абсурдних для нього “вимог” соціялізму, які стосувалися мистецтва. У “Передньому слові” до книги він зазначає, що “має поширити марксистський погляд на мистецтво серед молодих письменників” хоча насправді – висміює i підриває його.

Цікаво, що спочатку радянські органи не вбачали нічого негативного у самій книзі, бо не мали інтелектуальної потуги, аби відчути, віднайти там іронію чи насмішки. Лише потім книга таки стала ще одним приводом для підозр, арешту та звинувачень у терористичній діяльності. Виникає абсурдне питання, як книга порад могла стати причиною заколотів? Звісно, усе це було ефемерно вигаданим, але письменника цинічно знищили.

 

Розстріли здійснювалися за рішенням виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду. Органу, який був поза судовою та юридичною практикою, і навіть не відповідав радянському законодавству, Сталінській Конституції. Військовий Суд був ілюзією суду. Більша частина українських письменників була засуджена і розстріляна за рішенням Військового Суду, менша частина за рішенням виїзних трійок. “Ілюзія суду” всього лише за 25 хвилин підтверджувала вирок – розстріляти.

 

Вероніка Черняхівська

Вероніка Черняхівська – зламана гілка роду Старицьких.

Із збережених документів – фрагмент протоколу допиту та довідка про розстріл. У вересні 1938 року Вероніку Черняхівську розстріляли, але на цьому знущання і цинізм радянських органів не вичерпався. У січні 1939 року офіційні органи дають відповідь батькам Черняхівської про те, що начебто їх дочка захворіла, тому й не може отримати посилку. Від вересня 1938 р. до січня 1939 р. НКВС отримував посилки від батьків розстріляної Вероніки Черняхівської.

В літературі Черняхівська зреалізувала себе як перекладачка. Тобто текстів, які стали б підставою для звинувачення фактично не було. Проте Черняхівська не була у вирі радянських діянь, сама ж на допиті наголошувала на тому, що не є прорадянською людиною.

 

Михайль Семенко і його “друзі-заколотники”

Один із банерів виставки – своєрідне поле об’єднаних історій. Це футуристи та авангардисти, поети, які дружили із Михайлем Семенком. Семенко на той час мав неабиякий вплив і матеріальні ресурси для видання не лише своїх збірок. Фінансовою успішністю Семенка корисувалися й наближені до нього – Микола Скуба, Ярошенко Володимир та Андрій Михайлюк.

Усі вони були звинувачені як учасники терористичної організації. За версією слідства поети на першотравневі демонстрації планували кинути вибухівку, або ж підкласти її туди, де мали б перебувати члени партії. Можливо, йшлося навіть про вбивство Постишева.

Слідство тривало до чотирьох місяців. “Членів терористичної організації” намагалися переконати у тому, що вони справді винні. Як факт змови розглядали зустрічі друзів посеред Прорізної, письменницькі обговорення у київських каварнях.

 

Андрій Михайлюк врешті на одному із допитів “зізнався” у тому, що готувався заколот із використанням вибухівки. Михайлюк розповідав історію про начебто таку собі пляшку, за допомогою якої члени організації таємно передавали записки. Версія Михайлюка була радше схожою на детектив. Але для НКВС вона була вигідною, а сам письменник такими псевдоісторіями наївно намагався врятуватися. Хоча це, звісно, не допомогло.

 

Коло українських сатириків

Серед гумористів першим хто спадає на думку – Остап Вишня. Але Павло Губенко не був поодиноким у своїх виявах і проявах.

На маргінесах історії залишилися письменники-гумористи Юхим Гедзь, Олекса Савицький(Олесь Ясний), Василь Чечвянський, Юрій Вухналь.

За допомогою документів та свідчень вдалося реконструювати хід справи Юрія Вухналя. Письменника заарештували у Харкові. Допити проводили щодня, після яких гуморист-сатирик визнав, що є членом націоналістичного антирадянського угруповання.

Письменника доправили до Києва і продовжили допити. Проте дослідникам так і не вдалося з’ясувати, чому у свідченнях Вухналя стається раптовий перелам. Після чотирьох попередніх допитів письменник раптово переходить в наступ, оборону і заперечує все, що йому інкримінують. Вухналь доводить, що попередньо обмовив себе.

На “очні ставки” запрошують друзів гумориста. Наприклад, Савицький свідчив, що усі вони є членами організації, аби якомось чином врятуватися. Вухналь заперечував слова Савицького, пише заяву, у якій оскаржує дії слідчого, просить переглянути справу. Фактично переходить у фазу глухої оборони.

Юрій Вухналь був гострим на язик, часто висловлював те, що думав.

Як розповідає Тетяна Шептицька, є навіть історія, як Юрій Вухналь у товаристві Рильського проходив повз театр Лесі Українки. Він тоді сказав: “Це російська драма на українському тілі”.

 

Мирослава Сопілка

Прокомуністична письменниця, яка разом із чоловіком втекла із Західної України в Радянський Союз. Дивний вчинок, здавалося б, але траплялося й таке. Вся справа в тому, що пані Сопілку переслідувала польська поліція за комуністичні переконання.

У радянській частині України жінка шукала рівність, свободу і братерство, а знайшла смерть. Щось приписати Мирославі Сопілці було надзвичайно просто: втекла з Галичини – значить польська шпигунка.

Молоду жінку розстріляли разом із чоловіком.

 

 

 

Українська Мата Харі

Один із перших, хто очолював Спілку радянських письменників, був Іван Кулик. Прорадянський письменник, який у свій час був чи не найвпливовішим у літературній критиці. Йдеться не про потугу слова і внесок у письменство, а можливість Кулика впливати на подальшу долю різних людей. Критична стаття Кулика могла подарувати візитівку у світле майбутнє, або ж навпаки – спустити з небес на землю і викупати у болоті, назавжди позбавивши перспектив кар’єрного росту.

Кулик очолював тоді Радіокомітет, входив у редакції кількох газет, журналів, видань. Був єдиним на той час діячем, у якого пізніше при обшуку вилучили друкарську машинку.

Іван Кулик був довіреною особою партії, бо працював у Радянському консульстві в Канаді. Пізніше саме ця висока посада стане причиною смерті радянського апологета.

Кулика звинуватили у шпигунстві, начебто працює на американську розвідку.

Дружина Кулика – Люціана Піонтек – хоча й називала себе у той час письменницею, проте так чи інакше завжди була в тіні свого авторитетного чоловіка. Втім жінка не надто переймалася, оскільки роль світської дами була їй до вподоби.

Люціана писала досить непримітно, єдине, що вдавалося – це переклади з англійської й німецької. Піонтек перекладала виключно комуністичних авторів, на теми, які стосувалися перемоги у світовій революції.

Люціану звинуватили у тому, що вона шпигувала, співпрацювала із німецькою, польською, британською розвідками. Однак сама жінка довго не вагаючись, видала свого чоловіка і наголосила, що це саме він змусив її працювати на британську розвідку.

 

Подружжя жило у будинку “Роліт” на вулиці Леніна (сьогодні – Б.Хмельницького, 68). Це була альтернатива будинку “Слово” у Харкові, або ж іще один спосіб радянської влади контролювати письменників.

 

Цікаво, що Піонтек настільки боялася і водночас передчувала прихід НКВС, що втекла із “Роліту”. На допитах жінка наголошувала, що зі своїм чоловіком давно не живе, тепер нічого про нього не знає, що ніякого стосунку до його партійної діяльности немає.

Проте це аж ніяк не вберегло її. Подружжя невдовзі розстріляли.

 

Матеріяли справи, як зазначає дослідниця Тетяна Шептицька, свідчать, що звинувачення проти Піонтек було достатньо кумедним. У документах слідства йшлося, що Люціана Піонтек шпигувала для трьох країн, основна мета чого – доповідати органам ворожих країн про настрої селян та про їх ставлення до колгоспів.

Люціана Піонтек на допитах не чинила спротиву. Її разом із чоловіком розстріляли з різницею у місяць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Текст і фото Андріана Біла

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *