День книги в Шевченковому університеті

Книга, за словами Забужко, це ансамбль. Адже, справді, в складі творення книги не лише письменники, а цілий ряд людей, не рідко виняткових постатей, харизматичних перекладачів, сумлінних редакторів.  За обкладинкою, що є маркетинговою принадою, криються історії, перипетії, сюжети, які не входять у саму книжку, а фактично є її “польовим” продовженням. Народжена книга йде сміливо у світ, як маленький принц, продовжує мандрувати й обростати новими сюжетами.

***

23 квітня – Всесвітній день книги та авторського права. Нещодавно створений Інститут книги, який обростає не менш цікавими історіями, аніж самі книги й письменники, організував для студентства зустріч із неординарними постатями нашого часу. Їм, безумовно, є що сказати завжди.

Пов’язане зображення

Оксана Забужко як інтелектуальне дихання країни, голос правильного керунку. Іван Малкович-вершитель книжкових світів, майстер видавничого корабля. І, можливо, не всім відома, але в контексті українсько-польських літературних відносин важлива – Олександра Гнатюк.

Розпочали офіційними словами вітання. Виконувач обов’язків директора Інституту книги Сергій Ясинський побажав і подякував за довіру до українських видавництв, за популяризацію книжки.

На черзі – слово заступниці, яка талановито модерувала зустріч. Анастасія Левкова як представниця Інституту книги зазначила, що саме ця установа має бути книжковим перехрестям, відстежувати тенденції книжкової галузі і зустрічатися з читачем віч-на-віч. Чи буде воно так, час покаже!

Пальму першости у черзі інтелектуальних виступів перейняла професорка Києво-Могилянської академії, перекладачка та популяризаторка української літератури, голова Товариства промоції української культури в Польщі та польської в Україні, – Олександра Гнатюк.

Доси лишається проблема популяризації українського за кордоном, тому пані Олександра взяла на себе цю місію. Неукраїнська ідентичність не стала завадою. Україна таки має що показати Польщі, українська книжка не є винуватицею конфліктів, а польська теж має право з’являтися на полицях своїх сусідів.

Важливим є ефект з’яви української книги на полицях польських книгарень. Що має стати прецедентом такої появи? Безперечно, не лише добре налагоджений контакт. Входження на книжковий ринок сусідки має бути ефектним, за словами пані Олександри.

“Феєрична постать, феєричний харизматичний автор, як Оксана Забужко чи Сергій Жадан, Іван Малкович і його “АБАБАГАЛАМАГА”. Має бути якась родзинка. Те, що нас притягує, є абсолютно неповторним.”

Книга і така феєричність особистости є відмінним доповненням, беззаперечним успіхом. Але все ж навіть цього не є достатньо. Кожний ринок є специфічним і потрібно навчитися промовляти до іноземної авдиторії.

Наприклад, в Польщі не сприймають так званий народний продукт. Існує специфіка польського сприйняття, витіснення народної культури як чогось менш вартісного, відсталого, нецікавого, спрямованість на “шляхетське”.

На зламі 80-90-х років українська культура сприймалася крізь призму радянськости, недоброзичливо і навіть вороже. Українське маркувалося як шароварщина. А упередження щодо націоналізму не зникає й тепер.

Ще один камінь спотикання – брак двосторонньої фаховости. Тобто знавець української мови не достатньо володіє польською. А якщо й володіє, то бракує літературного хисту. Має бути талановитий літератор, який володіє словом і відчуває його, який підсвідомо добирає глибинні пласти мови.

Пані Олександра підсумувала, що книга є продуктом, вона має продаватися, а за нею має стояти харизматичний автор, який спонукає.

Заступниця Інституту книги, яка невтомно продовжували рухати стрічку послідовних виступів, оптимістично підбадьорила:

“За спостереженнями іноземних фахівців та за результатами українських досліджень опісля 2014 року підвищився рівень зацікавлення інтелектуальним продуктом. Зросла зацікавленість театральними подіями, виставками. Якось несподівано, дещо парадоксально, адже економічна криза впливає на загальні процеси”.

Парадоксально, але 2014 рік став, очевидно переламним. Ймовірно, суспільство стало більш зрілим, зрозуміло, кого варто слухати, хто формулює сенси і формулює вартісне. Чи визріло все ж суспільство, який діягноз йому можна поставити, а чи є, можливо, знову потреба влізати в танк? Відповісти на це питання погодилася пані Забужко.

Пані Забужко поділилася своїми вельми цікавими спогадами. Студентське життя, 329 авдиторія, історія партії і Ленін, а ще викладач, схожий на прусака.

“Колись то думалося: “Боже, який мотлох. Ну вмію я читати Леніна. І що? То ж вам не Аристотелівська логіка, а патологічний ум. Але розуміти, як цей патологічний ум влаштовано, як він грає зі світом і “юзає” його – це розуміти, як світ через кілька десятиліть отримав “товаріща Суркова” з усією “архітектурою” некерованої росфедерації. Ви бачите тяглість, ви бачите спадкоємність. Отож, що вміти – за плечима не носити!” – так пояснила пані Забужко користь того, що, здавалось би наче, ніколи й не знадобиться.

Ще одна “фірмова” історія від письменниці – це вже спосіб роз’яснити, що таке по правді книга, як вона розростається історіями і як обростає новими сюжетами.

У 2015 році один із перших кіборгів, хто обороняв Донецьке летовище, а потім, опісля полону, був звільнений – командир 90-го батальйону 81-ї бригади Олег Кузьміних. 124 дні полону, 93 дні у підвалі, в повній ізоляції.

Ніякого контакту із зовнішнім світом. Підвал, допити і вербування, психологічний тиск. У таких умовах людину запевняють, що вона не потрібна нікому, ніхто на неї не чекає, що її кінцевий пункт-це смерть, але перед цим тортури. Ти не можеш бути певним, що діється за стінами підвалу, чи ще є Україна, чи, може, зелені чоловічки розповзлися по всіх усюдах.

Олега Кузьміних утримували на території заводу. Проходячи одним із покинутих цехів, він дивовижним чином побачив розкидані книги. Йому вдалося їх прихопити із собою. Це були три книги, зовсім різні, абсолютно несхожі.

Перша з них – доповіді, чи то проповіді якогось псевдопотріярха – може, Кіріла, може, якогось Алєксєя. Щось, що навряд чи могло укріпити. Друга-такий собі посібник для “качків”: вправи, присідання, віджимання. Ну нехай, може, й знадобиться.

А третя книга-“Музей покинутих секретів” Оксани Забужко. Олег Кузьміних зізнався, що саме ця книжка допомогла йому вистояти, вижити і не збожеволіти.

Допомогла зберегти здоровий глузд, усвідомити себе і зберегти свою ідентичність, зберегти себе як військового, вірного своїй присязі.

“Це незрівнянне відчуття,-говорить Забужко, – коли говориш з людиною, яка каже, що твоя книга врятувала життя. І це якраз відповідь на те питання, що може книга. Бо ж вона має свою долю, свої маршрути, свою історію.”

Виникає питання, як опинилися вони на Сході. З’ясувалося, що це Всеукраїнська громадська організація “Не будь байдужим!”. Саме сестра Анастасії Левкової кілька років перед війною тягала на своїх тендітних плечах українські книги на Схід. Опісля 2008 року припинилася популяризація української книги на Донбасі. І саме організація “залишила” колись порятунок для сьогоденного лиха війни, для військових, полонених, гнаних і переслідуваних.

Щоб книга “відбулася”, прозвучала, щоб дійшла і на дальному кінці проводу вона змогла безпафосно врятувати життя, змінити чиєсь життя-це і є місія доброї книги.

Але щоб книга знайшла свого читача, щоб врятувала, треба попрацювати цілому ансамблю.

“За музикою книги стоїть ціла вервечка. Це професії, які для пересічного читача залишаються невидимими, це професії дрібним шрифтом.”

В цьому контексті говорити про перекладачів – зась, адже читач, як правило, не бачить перекладача, а лише автора. Тоді як насправді читає вона таки текст перекладача, в якому передано лише сенси автора.

Оксана Забужко з усмішкою нескромно зізнається, що 20 років “ростила” для себе перекладачів, адже здолати бар’єр синтаксису підвищеної складности це вам не квіточки збирати.

“Перекласти Забужко-це пройти сертифікацію. Це той клас, коли вже можна бути спокійним за свій рівень володіння українською мовою”,-додає Забужко.

 

“Письменник зав’язаний на мові, заангажований актом говорення, запрограмований мовою, письменник відповідальний перед мовою. – продовжує далі пані Оксана.-Якщо спростити, збити звук, інтонацію, якщо неправильно емоційно-психологічну цезуру поставити, все розлетиться. Кому як не мені знати, якою мірою я залежна від своїх перекладачів.”

Тому, безумовно, успіх книги-це майстерність перекладача. Якщо помножити це ще й на візуальний ефект в епоху гіпертрофованої візуалізації, а також верстку, яка дає друге дихання.

 

Врешті останнім доповідачем був Іван Малкович. Він і досі лишається по-дитячому залюбленим у книги. Але зізнається, що редактор і директор видавництва-це та людина, яка перестає читати улюблені книги. Письменник та видавець поділився своїм досвідом успішних проєктів. Справжнім досягненням було створення інтерактивної книги для сучасних пристроїв.

«Снігова Королева» —геніяльного данського казкаря Ганса Християна Андерсена народилася вдруге у світі інформаційних технологій. Намалював книгу один із найкращих сучасних ілюстраторів світу Владислав Єрко. Іван Малкович розповів, що найдрібніші деталі цієї книги малювалися 3 роки найтоншими пензлями під великою лупою! А розробниками такої книги стали молоді юнаки-програмісти, які приголомшили своїми вміннями. Поет не полінувався самостійно продемонструвати для студентів своє видавниче дитя і навіть дав погратися, чи то пак пригадати дитинство, студентам Київського університету.

«Це дуже цікаво-поринути в те, що ти любиш. Так, я видаю й дорослу(літературу-ред.),-каже Іван Малкович.-Але я втік від дорослих. Бо найприємніше-це працювати для дітей. Вони підростають з твоїми книгами, а потім через роки приходять зі світлинами і кажуть: «А це я колись з Вами сфотографувався!» І ти розумієш, що на твоїх книгах виростають цілі покоління.»

                                                                                                                                                             Текст  Андріани Білої

Фото Аліни Карбан

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *