Уроки Чорнобиля: годі врешті мовчати

26 квітня згадували про велику чорну пляму в нашій історії, трагедію, яка трапилася з нами не з нашої вини.  Цьогоріч – це вже 32 спомин про Чорнобиль, про зону відчуження, вигасання, омертвіння. Зону нашої сумної впізнаваности у світі. Як сприймаємо ми сьогоденні цей лиховісний прецедент? Чи покликана ця трагедія дати уроки, чи ми можемо їх використати для майбутнього? Як живуть нащадки, діти Чорнобиля, чи є їм що сказати країні? Як представлені психологія травми та зламані долі людей у літературі?

Про це говорили гості книгарні “Є” – Володимир В’ятрович, історик та директор Інституту національної пам’яти, Оксана Забужко, письменниця та публічна інтелектуалка.

Image may contain: one or more people, people sitting and indoor

Ще одним цікавим гостем став Маркіян Камиш – український письменник, який народився у сім’ї ліквідатора, а тепер відтак формує нові погляди на «чорнобильську» тематику, не обмежуючись поставарійною, катастрофічною патетикою. В 2010-2017 роках – нелегальний сталкер Чорнобиля, здійснив більше ста експедицій за колючий дріт, сумарно проживши в Зоні більше року (з них декілька місяців — у закинутому місті Прип’ять).

Модераторка зустрічі – Олена Гусейнова.

 

***

Чи спричинився Чорнобиль до розвалу Радянського Союзу?

На це питання погодився відповісти Володимир В’ятрович. Одна з його публікацій на цю тему – «Катастрофа ім. Леніна: Чорнобиль в документах КГБ».

 

Володимир В’ятрович наголосив, що цієї катастрофи не могло не бути, бо саме вона була фокусом уособлення розвалу тоталітарного режиму. З іншого боку, ця подія якраз і стала переломною, такою, яка призвела до розпаду системи. Директор Інституту національної пам’яти досліджував документи, які стосуються чорнобильської катастрофи. Хоча, за словами В’ятровича, йдеться не лише про саму аварію, а й про принцип побудови електростанцій, який застосовувала радянська система. Відомо, що такі документи були з самого початку під наглядом радянських спецслужб. Їх збереглося близько тисячі. Влада вела цілковитий нагляд над містом та його жителями.

Image may contain: 2 people

Володимир В’ятрович додає:

“Колись з цього вийде чудове дослідження про “місто під куполом”, місто під куполом комуністичних спецслужб, які з самого початку спостерігали за ним.” 

 

“Цієї катастрофи не могло не бути. Те, як споруджувалася електростанція, стан, принципи роботи, повідомлення, застереження про те, що не потрібно робити ризиковані експерименти, а також крадіжки, постачання неправильних матеріялів – усе це свідчило про крах. Неполадки при запуску першого енергоблоку, а також аварія 1982 року, про яку ніхто не знав.

Наступні кроки свідчили про те, що для радянської системи було важливо боротися не проти радіації, проти інформації. Саме катастрофа кардинально змінила ставлення людей до радянської влади. Вона сама себе скомпрометувала, виявилася бездарною, нездатною ліквідувати наслідки аварії, врятувати людей, вона виявилася ще й до того брехливою. Це була брехня, яка вбивала.”

Image may contain: 1 person

Принцип тоталітарної системи був простий: ви нам свободу, ми вам безпеку. Люди кинулися, купилися на те, аби мати безпеку. І саме ті, які виявили найбільшу лояльність до радянської системи, найбільше й постраждали. Сліпа віра частини лояльних показала те, що вони готові були йти на парад 1 травня у Києві, незважаючи на те, що чутки про катастрофу вже розповсюдилися. За словами В’ятровича, у документах КДБ вже були згадки про те, що в Києві починається якийсь неконтрольований громадський рух. У 1987 році вдалося зупинити такі неконтрольовані коливання у суспільстві через залякування, постійні допити у відділках, проте у 1988 році спротив і пожвавлення суспільства не вдалося зупинити. З того часу почався масовий національно-демократичний рух, який поставив крапку в існуванні Радянського Союзу.

 

***

 

 

Зона повернення

Олена Гусейнова розповіла, що іноземці сприймають сьогодні Зону як тлін і порох Радянського Союзу, але водночас це закостенілі залишки, своєрідне нагадування, заморожена частинка радянської епохи. То чи варто нам повертатися у цей порох, тлін, залишки? Якщо так, то що це нам дасть? Які уроки?

Маркіян Камиш поділився своїми думками щодо цього, назвавши Зону феноменом. Місце, яке в минулому символізувало майбутнє, а тепер і в майбутньому символізуватиме минуле. Письменник наголосив, що це місце помирає, хоча й має майбутнє, бо це неймовірний потенціал для роботи режисерів, письменників.

Image may contain: 3 people, indoor

“В одній із шкіл Зони,- розповідає Маркіян Камиш,-висить фреска радянського солдата. Щороку я роблю фото цієї фрески. І ось уже вісім років за цими фото я спостерігаю, як змінюється цей солдат, як він руйнується. І це водночас і процес зміни Зони, і руйнування образу тоталітаризму.”

За словами письменника, Чорнобиль – це місце, куди ти повертаєшся постійно:

“Коли навіть хочеш писати про щось інше, але не можеш. Ти щоразу вертаєшся до тієї хати, де колись жив, яка з кожним роком руйнується ще більше.”

 

***

Парадигма зникомости

Оксана Забужко взялася по-своєму трактувати цей феномен неповернення, але постійного тяжіння. За її словами, те саме колись відчуватимуть переселенці зі Сходу. Там будуть великі території покинутих будинків, покинутих шкіл:

“Це відмирання і замикання колись населеного і повного життям урбанного простору. Це одна із парадигм зникомости.”

 

Ця парадигма зникомости як типово забужківський термін виявлена в ще одній катастрофі радянської епохи. Якщо з’їздити на Черкащину і перетинати Черкаську греблю, яка перетинає Кременчуцьке водосховище, можна побачити величезний простір мертвої води.

“Це місце, відвернене спиною до води. Унікальна штука! – іронізує письменниця.-З древности всі міста будувалися біля води. Перша дорога, що з’являється в поселенні, це стежка до води. А це місто при колосальних розмірах штучного моря відвернене від води.”

Кременчуцьке водосховище, за свідченням самих черкащан, – це пам’ять про катастрофу стирання національної пам’яти, як форма знищення національного потенціалу – культури, землі, на якій жили 10 тисяч років перед тим. Це затоплення сотень тисяч гектарів чорнозему, сотень шкіл, опісля чого діти змушені були навчатися у російськомовних.

Image may contain: 3 people, indoor

“І попри таку кількість катастроф, – каже Забужко, – ми нагромадили комплекс мовчання. Бо будь ті катастрофи проговорені і проренгеновані, підсумовані і проаналізовані, могли б ми людство від чогось врятувати.”

“Чому досвід Черкащини не став культурою? Крім наскрізь брехливої “Поеми про море” ми майже не маємо історій  про жахливі екологічні катастрофи 50-х на Дніпрі, ми не маємо досвіду цих катастроф, висвітлених мовою культури. Ми навіть не переймаємо досвід інших. Візьміть того ж Іржі Гаїчека і його “Риб’ячу кров”. Це, умовно кажучи, чеський черкащанин. Роман про людей потопленого села, з потопленими могилами, потопленим дитинством. Травма, яка зламала долі з дистанції 30 років. Тобто люди проговорюють травми у гуманітарному аспекті. Так, черкаського Гаїчека немає. То читаймо хоча б чеського. Вчімося на чужому, в того, хто вміє краще за нас говорити. Або ж візьмімо “Чорнобильську молитву” Світлани Алексієвич.”

***

Нове бачення Зони

Маркіян Камиш вступив у письменницьку полеміку із Оксаною Стефанівною, запевняючи, що є більш ефективний метод висвітлення, якщо ми хочемо донести інформацію до світу. Йдеться про те, що не всі сприймають трагедію чи травму у класичному фундаментальному вимірі.

Сучасне покоління, за словами письменника, абсолютно віддалене від фундаментального осмислення травм людства. Воно прагне свята, веселощів, розваг, воно прагне втечі. І Зона стає для молоді місцем відчуження, втечею від бюрократичного міста. Вони влаштовують у закинутих місцях вечірки, слухають музику. Вони втікають у Чорнобиль, аби знайти якісь нові враження. І лише у вирі таких безтурботних нових вражень вони наштовхуються на глобальну катастрофічність таких місць, лише через пошуки безтурботности вони усвідомлюють серйозність. Тобто це і є новий шлях до осмислення травми.

***

Бути киянином 86-го року

Що це значить? Лишатися чи їхати? Як Київ і кияни пережили травень і літо 86-го року? Очевидно, це катастрофічний досвід людей того часу. Але цей досвід по-своєму особливий.

Досвід радянської людини – це бути враженим радянською катастрофою і робити цю катастрофу можливою. Справді, парадокс. Але насправді в радянській людині закладено і закорінено було те, що Коцюбинський назвав звичкою слухати начальство.

“Це модель безпорадної людини, людини радянського виробництва,-каже Забужко,- модель Кемерово. Де реакція сьогочасного українця-це слова: “Чого вони стоять і дивляться, як їх діти стрибають із вікон? Чому вони не спроможні самоорганізуватися? Ось це і є Чорнобиль-86, реакція завченої безпорадности-стояти і слухати, що скаже начальство.”

 

Тобто основне-це спротив, вміння запрограмувати себе на говоріння, розпрограмувати мовчання і проговорити наш досвід травми. Аби надалі ми не мали нового Чорнобиля, мертвого моря і не дивилися з жахом на Кемерово.

 

 

Image may contain: 14 people

Фото і текст

Андріана Біла

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *