Вписати Яблонську в історію української літератури?

В рамках проєкту “Діалоги про” 27 квітня у Книгарні “Є”, що на Лисенка, Олена Галета та Ростислав Семків говорили про історію літератури. Роздумували про те, чому історія літератури неможлива, але важлива. Чи варто переписувати історію літератури кожного разу, коли маємо відчуття, що в літературу прийшло нове покоління. 

 

Літературознавці покликалися на запропоновані принципи канону Гарольда Блума та рекомендували використовувати різні інтерпретації для написання історії.

Дійшли висновку, що історія літератури не має лише стосуватися глобального підходу. Можливий також і локальний. Тобто варто подумати про історію галицької чи, припустимо, одеської літератури.

На часі мала би бути історія еміграційної літератури.

Олена Галета зазначила, що історія літератури як розповідь це не єдиний спосіб поводження з літературою. Є два підходи – наратив та енциклопедія. Якщо обрати енциклопедію, то закцентувати доведеться на фактах.

Як зазначають обидва дослідники, має бути нова колекція в історії літератури, за якою стоїть людина зі своїм оригінальним підходом вибудовування і перебудовування канону.

 

“Літературний канон – це перелік наших страхів (за Блумом), – каже Олена Галета. – Це ті великі речі, які кидають на нас тінь. Долучення нового автора – це і є перебудова канону. Поява нового автора змушує нас переглянути всю попередню історію.”

***

Затята панянка, або “дорога міс Україна”

В контексті літературних міркувань згадали про Софію Яблонську. Це фантастична галичанка-мандрівниця, журналістка та письменниця.

Їй пророкували успішну акторську кар’єру, але завзята панянка покинула все і вирушила 1927 р. до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно – звідти почалися її навколосвітні мандри.

З Франції мандрувала спершу до Марокко, а потім через Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юннань(Китай), Малайські оствори, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку.

7669609

Софія – фотохудожниця й одна з перших жінок-кінооператорів документального кіно.

Її спогади – це літературна знахідка, нариси -унікальний шедевр:“Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси.”

Отож, якщо згадати про цю жінку, можна подумати мимоволі – кого в нашій літературі таки не було.

Нариси Яблонської – це синтез художньої майстерности й емоційне зображення східного світу.

Мандрівниця описує дивовижні пригоди й химерні деталі щоденного життя. Наприклад, конфузи з фотоапаратом чи кінокамерою (остання своїм торохкотінням зчиняла справжню паніку серед тубільців), оскільки в багатьох культурах стосовно них існували суворі табу.

Їй дозволяли знімати таке, що не можна було жодному чужинцеві. Хоч вільно володіла французькою й італійською, частенько доводилося спілкуватися мовою жестів, або, як писала репортерка, “миґами” – щира усмішка “дорогої міс України” (так називали її аборигени) творила дива і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до европейців мешканцями островів Океанії.

Софія Яблонська була ризиковою жінкою. Сильна, вольова, непохитна, здатна переплюнути будь-якого чоловіка. Вона не зволікала, миттєве рішення – це її кредо. Комфорт літаків і готелів – геть! Її насолода -непередбачувані мандрівки, кораблі, вітрильники і випадкові зустрічні.

 

Смілива галичанка у свій час пішла проти системи галицького консерватизму. Львівське панство обурювалося, мовляв, де ж то пасує молодій панянці самій мандрувати далекими світами без добропорядного супроводу та надто відверто описувати свої “вражіння”. Але коли до обговорення з в’їдливими коментарями долучилася польська преса, українська інтелігенція мовчати не стала – на захист молодої письменниці виступили літературні критики, жіночі кола та об’єднаним фронтом пішла тодішня українська молодь.

У Китаї Софія одружилася з французом, якого українізувала сповна. І не лише його. Непосидюча молодиця у подружній ідилії вчилася бути хорошою ґаздинею. Трохи кумедно, але свого коханого француза вона називала Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів, милувалася власноруч заквітчаним городцем по-українськи (мальвами, соняшниками).

Українізація по-яблонськи дійшла до того, що китайці почали вишивати рушники, їсти український борщ та доїти корову (останню в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу).

 

Про все це йдеться у її нарисах та дослідженнях про Софію Яблонську. Про неї писав Федір Погребенник, Марта Калитовська популяризувала Яблонську у Парижі, досліджували спадщину мандрівниці Ярослав Поліщук та Віра Агеєва.

Нариси Яблонської – тревелоги – цікавий жанр літературний, звіт про подорож, але не просто хронологія поїздки, а реакція на побачене, яка часто супроводжується ілюстраціями і географічними картами. Це унікальність української літератури.

“І це у міжвоєнний період. І в нас таке було! Це жіноче подорожнє письмо про пізнання людей і самого себе через інших. І це треба включити в історію літератури! Це чуттєвість, емоція від зустрічі, але й водночас то й антропологічна праця.”– із захватом говорить Олена Галета.

 

Класики та класикині світової антропологічної думки друкують свої антропологічні твори аж після Другої світової. Це той час, коли Леві-Строс тільки вирушає у свої експедиції. Але він не пише біографічних текстів. Лише в 60-х рр. видає щоденникові записи.

На прикладі текстів Яблонської ми можемо аналізувати, що таке афективне письмо. Бо Яблонська намагається висловити словами афект. Більше того, вона доходить до тієї межі, де слово не може висловити афект. І вона говорить про цю невимовність. Це, справді, дивовижно парадоксально! Таке письмо незвичне, різке, іноді жаске.

Її наратив – то не лише слова, а ряд фотографій.

Чому ми згадуємо цю жінку, намагаємося прочитувати, але щоразу вона падає в непам’ять, не знаходить собі місця в українській літературі?

Важко, очевидно, змінити сюжет історії літератури. Треба таки в ній знайти місце для іншого досвіду.

“Якщо ми впишемо Яблонську в історію української літератури, що вадить нам написати історію літератури від Сковороди до Яблонської? Сковорода мандрує світом і Яблонська мандрує, аби охопити світ. Мандри як ідея-фікс, ціль життя. Тут знайдемо місце для Коцюбинського, Лесі Українки, і, звісно, емігранти. Чому ні? Переміщення, рух і письмо. Вважаю, що це новий підхід перепрочитання історії літератури.”  (Олена Галета)

 

Світлини і текст – Андріана Біла

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *